Skip to content

Биков Сергій Миколайович

(1970–1990)
bykov

Ми з чоловіком народилися відразу після Великої Вітчизняної війни та дякуємо Богові, що більше 50 років прожили під мирним небом. Життя нашої сім’ї дуже тісно пов’язано з життям м. Харкова: тут ми вчилися у ВНЗ, почали працювати після закінчення навчання і тут отримали особливо дорогий для нас подарунок від Господа – наших дітей.

Взаємини в нашій родині були теплі, дружні, побудовані на взаєморозумінні. Серед життєвих турбот діти були у нас на першому плані. Праця, вкладена у виховання дітей, дала свої плоди: діти платили нам своїм послухом, добре вчилися.

Старший син Сергій народився 2 листопада 1970 р. У школі з 1-го по 8-й клас навчався на «відмінно». На батьківських зборах класні керівники завжди просили поділитися досвідом: які ми застосовуємо методи виховання, що син росте таким працьовитим, чесним, успішно навчається.

Після 8-ми класів в 1985 р. Сергій вступив до Харківського медичного училища №1. З училища постійно приходили поштою подяки нам, батькам, за виховання сина та інформація про його успішне навчання.

У 1988 р. Сергій закінчив училище з відзнакою за спеціальністю фельдшер-лаборант. І з’явилася у сина, як він сам висловлювався «кришталева мрія» – стати військовим медиком. У цьому ж 1988 р. Сергій складав вступні іспити у Військово-медичну академію ім. Кірова в Ленінграді. На вступних іспитах він отримав 5, 4, 4, 3. Не пройшов за конкурсом та вирішив йти в армію. На службу Сергій йшов з бажанням, а ще з надією здійснити свою «кришталеву мрію» – стати військовим медиком, вступивши до Кіровки.

З 21 листопада 1988 р. Дзержинським райвійськкоматом син був призваний на строкову військову службу і направлений в Прибалтійський військовий округ, м. Балтійськ в/ч 70199. Пішли перші листи. Вони свідчили про бадьорість духу, спокій та стійкость.

Сергій так нас заспокоював, що ми навіть не надали значення тому, що синові не дали проходити службу за своєю медичною спеціальностю. Набагато пізніше ми дізналися, коли Сергій намагався вирішити це питання самостійно, то відповідь командира частини, однофамільця Бикова, була проста: «Якщо такий здоровий лоб буде у мене в медсанчастині, то хто тоді буде у мене на полігоні?» Але Сергій не написав нам про цей перший урок життя. Він, на відмову командира частини служити за фахом, попросив підручники для підготовки до вступних іспитів. Через 6 місяців Сергій здає вступні іспити в окрузі. На цих іспитах син отримує другий урок життя. Виявилося, що представник з Кіровки приїхав з 4-ма прізвищами, які він повинен був відвезти в академію. Природно, Бикова Сергія там не було. Сергій тепер уже докладно описав все, що було там на вступних іспитах в окрузі, та, звичайно, несправедливість дійсності боляче поранила його.

Сергій повернувся в частину, продовжував службу і знову підготовку до вступних іспитів.

До цього часу начальником штабу став колишній командир батареї – капітан Трояненко.

Із заяви товариша по службі Сергія Кишки В. І .: «…Трояненко як тільки став начальником штабу та познайомився з Сергієм ближче, відчувши його перевагу над собою, почав ставитися до Сергійка упереджено…»

Із заяви товариша по службі Сергія Хорольського К .: «…Коли Трояненко бив хлопців або кричав на них, ті в основному стояли і мовчали, а коли Трояненко чіплявся до Сергія, той міг вислухати спокійно та переконливими доводами викласти всю суть справи. А так як Трояненко часто помилявся, то в таких випадках він виглядав не зовсім вдало. Ось тому Трояненко зненавидів Сергія… Трояненко переслідував Сергія усюди. Він чіплявся до його зовнішнього вигляду, хоча старшина Гущин ставив Сергія в приклад…»

Із заяви до військової прокуратури м. Балтійська товариша по службі Сергія – Леонічева В .: «…Сергій був набагато розумніший, кмітливіший та взагалі різнобічно розвиненою особистістю в той час, як Трояненко був повною йому протилежністю…»

З листа до редакції «Комсомольської правди». Підпис 15 осіб.

«…Сергій хотів стати військовим лікарем. …Капітан Трояненко став всіляко перешкоджати здійсненню планів нашого товариша…»

Багато що про останні дні та хвилини нашого сина залишилося нез’ясованим. 22 лютого 1990 р. Сергія не стало. Версія командування – самогубство. Тільки в цій версії залишилося багато білих плям.

І ось з цього моменту в нашу сім’ю увірвалося зловісне дихання війни, хоча над нами як і раніше було мирне небо та розпускалися бруньки на бузку.

Осягнути все, що відбулося земними категоріями було неможливо. Ми шукали для себе відповідь: чому наш син загинув, що ми, як батьки, недогляділи? В офіційну версію ми відмовлялися вірити, так як добре знали свого сина. До армії Сергій чітко висловлював свою позицію: немає безвихідних ситуацій і зводити рахунки з життям – це не вихід. Так що ж могло статися в частині?

У віках успіх армії пов’язували з її командирами, і якщо місце командирів займають такі особистості як Биков, Трояненко, то що ж можна говорити про саміх солдатів, виховання та вишкіл яких довірено їм.

Після загибелі Сергія у всіх нас в родині стався надлом. Чоловік, такий добрий, турботливий, люблячий, став приносити в будинок спиртне і приймати перед сном, невпинно повторюючи: «Я задавлю його (Трояненко) своїми руками». Молодший син замкнувся в собі та почав посилено займатися карате та іншими видами боротьби, як потім з’ясувалося, щоб помститися за брата.

У мене в серці піднімався бунт не тільки проти людей, які вбили моє дороге дитя, але і проти Бога. Як він міг таке допустити? За що? Для чого жити далі? Чому навчати молодшого сина? Страждання привели мене до хвороби. Стався параліч ніг, та в 44 роки я опинилася прикутою до ліжка. І я дякую Богові, що в цій ситуації він все ж вплинув на моє серце і в такому розпачі дав стільки терпіння, щоб в цій ситуації почати читати Біблію. Мене вразила любов Божа: за таких гордих, заздрісних, самолюбивих, брехливих, ненависних, здійснюючих вбивства, словом, найбільш занепалих грішників, Бог віддав своє життя, прийнявши мученицьку та ганебну смерть на хресті, щоб врятувати все людство від всіх цих вад.

Чим більше я читала Біблію, тим більше питань у мене виникало! Ніхто з людей не міг відповісти мені на них. Поступово в моєму пораненому розумі почав розсіюватися морок. До моєї свідомості почала доходити та істина, що Бог розуміє мене, тому що сам пережив точно таку трагедію. Його син, чистий, безгрішний, святий, був убитий руками злого натовпу. За що ж вбили Христа?

Після створення нашої планети все було досконалим. Перші люди були в мирі та любові один з одним та з Богом. Вони з ним спілкувалися віч-на-віч. Потім зло, зародившись на небі через непослух перших людей Богу, увірвалося на нашу землю та відбулося перше вбивство одного брата іншим. І до цього дня відбувається те ж саме: брат вбиває брата.

Читаючи Біблію, я зрозуміла, що сили зла, повставши проти правління Божого у всесвіті, продовжують чинити опір цьому правлінню по цей час. В основу свого правління Бог поклав свою Конституцію – 10 заповідей. Закон Бога – це закон любові, який дано людині для її ж блага, це мірило людських вчинків, це дзеркало людських душ. Христос же прийшов не змінити на нашій землі закон всесвіту, а виконати. Він жив на нашій землі серед пороку і зла непорочним та святим життям, підтримуючи постійний зв’язок з Богом.

У Біблії я побачила дивовижний план порятунку Богом людства, яке згрішило. Яка досконалість любові:

«Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне». І коли зло вбило святого та безгрішного Христа, то воно повністю себе викрило. У Бога зі злом немає нічого спільного. Тільки зло, тобто гріх, є причиною смерті на нашій землі. Бог, допомагаючи нести наш важкий хрест, продовжує говорити до наших сердець. Ми зрозуміли, що зло, яке вбило Христа, вбило нашого сина та інших хлопців, але в цій біді Бог не залишив нас. Зі сторінок Біблії Він говорив до нас:

«На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де то добра дорога, то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі!» Єрем. 6:16

«Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію…» Єрем. 29:11

Ми усвідомили, що смерть нашого сина – це наша зупинка у житті, щоб ми жили в подальшому в єдності з Богом і в слухняності Його волі, тому що Бог наш – люблячий, який рятує, живий. Він нас втішив, заспокоїв, дав надію на зустріч із сином, на життя вічне. Всі свої плани у житті ми тепер починаємо зі звернення до Бога в молитві.

Ось чому тепер вся наша сім’я радіє життю, а не плаче на могилі сина, ось чому наш молодший син пішов вчитися в духовну академію, щоб, осягнувши Божественні істини, допомагати Богу рятувати людей, як свого часу Він врятував нас від неминучої загибелі, ось чому ми хочемо допомагати таким сім’ям, як наша, тому що наш Бог, люблячий, живий та повний спасіння.

Бикова Людмила Олексіївна, Биков Микола Іванович

 

Спогад про друга

Ось 19-річний хлопчик в труні. І зовсім, зовсім не такий – 18-річний на фотографії. Ми, всі хто його знав або навіть просто хоч кілька разів бачив, з такою легкістю уявляємо його живим, що нам здається неможливим повірити в його смерть. А ми і не віримо, та ніколи не повіримо в те, що він помер просто так. Про мертвих погано не говорять, а про нього і нічого сказати поганого. Ми поганого згадати не можемо.

Кришталево чистий, чесний, дуже сильна та дуже добра людина. Сергій був з тих, хто в силу своїх душевних якостей, просто фізично не міг кинути в біді друга, заподіяти кому-то біль, сказати неправду, образити.

Сергій був дуже сильним фізично, але ось в душі він був дуже м’яким та ніжним. Ми ніколи не бачили його напідпитку. Сергій ніколи не образив слабкої людини, а навпаки, якщо опинявся хтось із його друзів в біді, він робив все можливе, щоб допомогти.

Ми дуже багато часу проводили разом із Сергієм. Він завжди виділявся серед інших хлопців. Сергій був дуже цілеспрямованим. Він, якщо брався за будь-яку справу, то завжди доводив її до кінця. І пройшло вже 10 днів з того дня, коли не стало цієї прекрасної та чудової людини, але ми не хочемо повірити в те, що з нами його більше немає. Так, ми ніколи більше не почуємо цей сильний, мужній, а коли потрібно, – ніжний та лагідний голос. У нашій пам’яті він живий завжди. Просто таких людей, як Сергій Биков, неможливо забути.

Сергій повинен був жити, адже такі люди нам дуже потрібні!

Світла йому пам’ять!

Шелкошвеєва Н., Богомазова Т.,
Фурісова Т., Канівцова О.,
Томах Є., Самохвалова Л.,
Казакова Н., Кіхтенко Е.,
Черенкова Ю., Колесник М.,
Нестеренко Л., Голобородько А. І.,
Солос О., Фарбаржевіч Б. І.,
Куролап М.

Published inДзержинський р-н

Be First to Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Author by Compete Themes
© ХОССМ 1993—2021